Сергій Шовковий, 22 роки, Київ, старший лейтенант.
Поранення отримав 2 серпня 2014 року під Луганськом, потрапивши під мінометний обстріл.
Про своє поранення і втрату лівої ноги цей молодий боєць, на диво, говорить з непідробним гумором: «Те, що немає однієї ноги, – це, звичайно, мінус. А плюсів я нарахував декілька: наприклад, можна заощадити на шкарпетках, і взимку мерзне тільки одна нога. І потім, мені крупно пощастило, що у мене все ж залишилася права нога». Вже рік, як Сергій непогано справляється з протезом, майже не звертає уваги на те, що у нього не вистачає однієї кінцівки й іноді, коли ненароком зачепить лівою ногою край тумбочки, може скрикнути за звичкою «ай», а потім раптом зрозуміє – зойкіт йде від голови, адже він не відчуває болю.
Хоча ще зовсім недавно болю було дуже багато. Розірвана міна пролетіла всього в якихось трьох метрах від хлопця, в результаті чого була уражена вся ліва частина тулуба: рука, черевна порожнина, спина і навіть правій нозі трохи дісталося. Сильно контуженого лейтенанта Шовкового винесли на плечах побратими. «У мене був такий підлеглий, який рази в три могутніший мене. Він, коли відтягнув мене на безпечну відстань, побачив, що я втрачаю свідомість, і дав мені два хороші ляпаси: «Сєрьога, не відлітай». Я йому ледь відповідаю: «Саша, я тебе зрозумів, без питань». А сам лежу і розумію: іще б трішечки і я б уже відлетів на небеса. У мене ніби відкрилося друге дихання, я зрозумів, мені ще рано вмирати, мені ж всього 21 рік, молодий, нежонатий і таке інше. Мені жити дуже захотілося в той момент. Потім завантажили мене у бойову машину і відвезли в польовий госпіталь. Звідти на гвинтокрилі до Харкова. Багато крові втратив, але весь цей час був при свідомості».
Із собою в госпіталь Сергій узяв три речі: мобільний телефон, гаманець і посвідчення офіцера. Він одразу зателефонував мамі і сказав, що живий. Гаманець, як він думав, міг йому знадобитися в тому випадку, якщо раптом він захоче соку, відправить медсестру в магазин по нього, а посвідчення – щоб менше діймали з питаннями хто він і звідки. Намагався завжди жартувати і не сприймати свої поранення всерйоз. «Я живий, а це головне, а хлопцям своїм сказав, що просто у відпустці, трохи відпочину і повернуся. У нас усі такі в родині – вирішили не хнюпитись – адже найгірше вже позаду. Навіть коли батько зайшов до мене в палату вперше, то з порога запитав: «Ти хоч магнітик з Луганська привіз?» Ми обидва розсміялися і обнялися», – згадує Сергій.
Це вже згодом, у київському військовому госпіталі, почалися довгі дні реабілітації та звикання до нового життя з протезом. «Я зрозумів, що всі проблеми, які були раніше, – це були не проблеми, а легко розв'язувані дрібниці. У свій 21 рік я по-новому почав вчитися ходити, лягати, сідати, думати, звикати з думками, що все тепер у житті буде по-іншому. Я й не думав сумувати, а тим більше впадати в депресію, як деякі – не бачать більше сенсу в житті і починають пити. Я собі думаю, не дарма ж мене Бог живим залишив, отже, треба використати цей шанс із користю. Мабуть, цей мій ентузіазм і підняв мене так швидко з лікарняного ліжка».
На протез Сергій став уже через два місяці, хоча після ампутації зазвичай дають на звикання півроку. «Спочатку було дуже боляче, навіть важко було пару кроків зробити. Почав тоді в Інтернеті про це читати і багато хто радив, що якщо відразу не станеш і не потерпиш, потім складніше буде. Моя ампутована нога пручалася протезові, вона його мовби виштовхувала. Але я сказав їй: «Якщо не будеш ходити, ображуся і поставлю тебе в куток», – сміючись, розповідає хлопець.
Сьогодні, вже у званні старшого лейтенанта, Сергій мріє, що може, через років десять, або коли вже піде на пенсію, побудує собі невеликий дерев'яний будиночок у селі десь на березі Дніпра, з маленькою лазнею, власним садом і пляжем. А до хазяйнування у будинку обов'язково долучиться дружина із сином – невід’ємна складова його мирного життя. «Зараз я мрію не виживати, а жити, – каже Сергій. – А ще хочу поїхати на море. Адже у своєму житті я тільки раз був на морі, і то, коли навчався на третьому курсі й був на стажуванні як командир взводу. А тепер хочу не поспішаючи вийти на пляж, лягти в шезлонг, взяти якийсь коктейль і позасмагати. Ось така у мене нехитра мрія, але можливостей її здійснити поки немає».
На протез Сергій став уже через два місяці, хоча після ампутації зазвичай дають на звикання півроку. Спочатку було дуже боляче – навіть важко було пару кроків зробити, але згодом все вийшло.
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
